Між «одержимістю перемогою» та «культурою смерті»: як Росія освячує пам'ять про війну для служіння своєму націоналістичному та агресивному порядку денному?

Між «одержимістю перемогою» та «культурою смерті»:

Як Росія використовує пам'ять про війну для виконання свого націоналістичного та агресивного порядку денного?

Ігор Сімеволос – директор Центру близькосхідних досліджень в Україні

7\5\2025

Щороку 9 травня ми святкуємо Росія Те, що відомо як «День Перемоги» у «Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років». Довгий час це була офіційна назва цього свята. Але з точки зору істориків, період 1941-1945 років є частиною більшої світової війни, що тривала з 1939 по 1945 рік, відомої як Друга світова війна. Це викликає законне питання, чому Росія наполягає на виділенні лише цих років та їх окремому підкресленні. Фундаментальна причина полягає в тому, що Радянський Союз і нацистська Німеччина були союзниками протягом перших двох років війни, після підписання відомого пакту Молотова-Ріббентропа в 1939 році, про який сучасний офіційний російський дискурс уникає згадок.

Примітно, що святкування цього дня в Росії сьогодні відбувається більш гучно та святково, ніж було навіть за радянських часів. Багато хто пояснює цей зсув тим, що відомо як «культура».Лялечка (завоювання)«Це соціальне явище, яке поширилося в російському суспільстві протягом останніх двох десятиліть.
Що означає цей термін?

“ЛялечкаЦе російська лінгвістична скульптура, яка поєднує два слова "перемога“(відесьогодні)  і "Божевілля/демонська одержимість (“(безїх (Від слова «біс», що означає диявол), його можна дослівно перекласти як «манія перемоги» або «божевілля перемоги», але його значення глибше та конкретніше в російському контексті. Йдеться про надмірне та ірраціональне прославляння перемоги Радянського Союзу у Другій світовій війні, прославляння, яке стало центральним інструментом офіційної пропаганди в сучасній Росії. Це прославляння перейшло межі законної історичної гордості та перетворилося на агресивний військовий ритуал, що використовується для виправдання націоналізму, авторитаризму і навіть військової агресії, як у випадку війни проти України. Це явище тісно пов'язане з офіційною пропагандою, історичною міфологією та процесом політизації колективної пам'яті. Це стало політичним та соціальним ритуалом, нав'язаним суспільству та всім його інституціям, при цьому держава використовує масивні інструменти, такі як офіційні ЗМІ, освіта, православна церква та військові паради, щоб закріпити наратив держави як «законного спадкоємця радянського героїзму» та вічного рятівника людства від «нацизму».

Внутрішня безпека Росії знаходиться під загрозою через втрату міліції та війну в Україні.

До основних рис цього явища належать::

1. Легенда про перемогу І ексклюзивність славиПеремога 1945 року представлена як досягнення виключно «російського народу», маргіналізуючи або повністю ігноруючи роль інших народів колишнього Радянського Союзу чи навіть західних країн-союзників. Будь-яка згадка про ганебні історичні факти, такі як підписання пакту Молотова-Ріббентропа, злочини, скоєні сталінським режимом, або внесок Сполучених Штатів у підтримку Радянського Союзу через «Акт», опускається з офіційного дискурсу.Лінд-Ліз (Закон про ленд-ліз) - Угода про ленд-ліз», підписана в 1941 році, а загальна вартість американської допомоги Радянському Союзу під час війни становила Близько 11,3 мільярда доларів, еквівалентно за сучасними стандартами Від 180 до 220 мільярдів доларів США майже.
2. ритуальна пам'ять І пропагандистська вистава: День Перемоги перетворюється на масштабне театралізоване видовище, ініційоване державою на початку кожного року, кульмінацією якого є військові паради та марші «Безсмертний полк», учасники яких несуть фотографії своїх родичів, які воювали на війні. Поряд із такими символами, як «стрічка Святого Георгія», яка стала символом агресивного мілітаризму та позначає підтримку війни проти України. Ці ритуали вже не є спонтанними народними виразами, а радше заготовленими та політизованими подіями, що використовуються для підживлення націоналістичних настроїв та підтримки офіційного дискурсу.
3. агресивна мова Символічні та словесні репресії щодо порушників: Будь-кого, хто намагається поставити під сумнів офіційний наратив або запропонувати критичне тлумачення історії, звинувачують у фальсифікації історії або в «антиросійських» та «русофобських» настроях. Критика проявів цього святкування або сумнів у його обґрунтованості стала соціальним і, можливо, кримінальним злочином після запровадження законів, що криміналізують «образу символів радянської слави».
4. Ідеологізація минулого для виправдання сьогодення та експлуатація перемоги в сучасних війнах: Що ще важливіше, культура «одержимості перемогою» використовується для виправдання сучасних російських війн, зокрема агресії проти України з 2014 року, та ескалації після повномасштабного вторгнення у 2022 році. Російська держава представляє своє військове вторгнення як «продовження боротьби проти нацизму», зображуючи Україну як сучасну версію гітлерівської Німеччини, що є відвертою фальсифікацією історії та прямою експлуатацією колективної пам'яті.
5. Нові воєнні жерці: від «Предків, які воювали», до «Нащадків, які перемагають» Образ «діда-воїна» використовується як джерело символічної легітимності для нового покоління солдатів, яких покликано «повторювати їхній героїзм». Однак сучасна російська держава одночасно ігнорує реальність страждань ветеранів та маргіналізує їхні родини, використовуючи їх не більше ніж як медіасимволи. Гасло «предки боролися» використовується як виправдання сучасних імперських амбіцій.
6. Смертельний романтизм: від «прославляння перемоги» до «культури смерті»
   Ця культура пов'язана з чимось глибшим і небезпечнішим.«Культура смерті»“Це історичне російське культурне явище, яке звеличує цінність мучеництва та самопожертви заради батьківщини або «великої ідеї». Наприклад, діти в дитячому садку відтворюють штурм Рейхстагу, або продають товари в магазинах, прикрашених символікою Перемоги, або організовують патріотичний флешмоб як частину повсякденного життя. Ця ідея ґрунтується на релігійних та літературних елементах російського православ'я та літератури 19 століття і була політично відроджена в сучасній Росії.

Все це посилює сприйняття Росії як «вічного переможця» з правом нав'язувати свою волю, сприяє ксенофобії та шовінізму, особливо серед молоді, через військові програми, такі як «Юна армія», та пов'язує послух режиму з національною приналежністю. Критика — це зрада «перемоги».

У цьому контексті смерть російських солдатів, зокрема в Україні, рекламується як «священний героїзм». Мертвих зображують як «мучеників нації», а їхнім родинам виплачують величезну компенсацію в обмін на їхнє мовчання. Дітей навчають урокам під назвою «Розмови про важливі справи», які прославляють смерть на полі бою. Такі символи, як літера «Z», рекламуються як емблеми «священної війни».

Російська православна церква, представлена патріархом Кирилом, богословськи називає війну «святою» та обіцяє «вічне спасіння» загиблим солдатам. Ця подвійність між «одержимістю перемогою» та «культурою смерті» встановлює небезпечну філософію: життя нічого не варте порівняно зі славою, і що смерть заради держави є не лише прийнятною, а й найпочеснішою з доль.

П'ять сюрпризів за перший рік ізраїльської війни в Газі

Ця одержимість перемогою пов'язана з глибшим російським культурним явищем: «культурою смерті».
Ця подвійна культура, що корениться в російській ідеології, яка прославляє перемогу та змішує славу зі смертю, призвела до Комерціалізація життя та маргіналізація людської гідності. Втрата десятків тисяч життів нормується не як привід для гніву чи протесту, а як національна доля. Ціле покоління сьогодні в Росії зростає, отримуючи прямі послання про те, що вони повинні бути готові боротися, жертвувати собою, страждати та вмирати за «вищу мету», таку як держава, віра чи ідея. Цей культ сьогодні підживлюється офіційною пропагандою, яка гламуризує смерть солдатів та виправдовує масові жертви. Його вчать, що батьківщина «завжди перемагає», і що будь-який відступ чи критика є «зрадою» крові його предків.

Коріння цієї культури сягає російського православ'я, імперських традицій та російської літературної думки. Російська православна церква історично прославляла мучеництво та страждання як шлях до спасіння. Це помітно в літературі Достоєвського, релігійній іконографії та ідеї жертвопринесення за «царя та вітчизну», яка була центральною в ідеології Російської імперії, а потім і Радянського Союзу. Поклоніння героям, які «пожертвували своїм життям за батьківщину», стало наріжним каменем пропаганди. Культура смерті як найвища форма патріотизму пронизує російську літературу (наприклад, поезію Пушкіна та Твардовського) та кінематограф.

Україна.. Чи вдасться ставка Путіна на військове просування військ загарбників?

У сучасній Росії це проявляється у прославлянні загиблих під час вторгнення в Україну..
У контексті війни проти України (з 2014 року, і особливо після 2022 року) російських солдатів, які загинули, описують як «героїв», а їхню смерть зображують як «героїчний вчинок». Російська пропаганда пропагує ідею «вмирати за Росію».
Літера «Z» є символом війни та стала символом готовності до самопожертви та «священного» бою. Дітей навчають, що померти за державу – це велика честь. Уроки на кшталт «Розмови про найважливіше» прославляють тих, хто загинув у тому, що Росія називає своєю «спеціальною військовою операцією в Україні». Риторика «матерів-героїв» також використовується для пропаганди, оскільки держава надає фінансову компенсацію родинам загиблих, але приховує справжні масштаби втрат.
Російська православна церква також бере участь у цьому, пропагуючи цю риторику, описуючи війну як «святу» та обіцяючи загиблим «спасіння душ». Навіть Патріарх Кирил закликав солдатів не боятися смерті.

Все це призводить до Позбавлення життя його сенсу, мілітаризація свідомості та психологічно знищення цілих поколінь. Культура смерті робить суспільство байдужим до тисяч загиблих.

Офіційні звіти применшують масштаби жертв в Україні, вказуючи на десятки тисяч смертей, не викликаючи обурення громадськості. Молодь виховують готовою до війни та смерті, що підтримується просуванням образу «сильної Росії», яка «піднялася з колін». Романтизація смерті приховує справжні трагедії сімей зниклих безвісти, але їхні голоси придушуються медіапропагандою.

«Одержимість перемогою» та «культура смерті» мають одну сутність.Обидва ґрунтуються на мілітаризації суспільства та звеличенні держави як найвищої цінності, гідної всіх жертв. «Манія перемоги» використовує перемогу 1945 року, щоб легітимізувати «героїчну смерть предків» як виправдання сучасних війн. «Культура смерті» зображує смерть на війні як благородну та почесну мету. Обидва явища спотворюють історію та пропагують міф про «Росію, яка завжди страждає, але ніколи не перемагає».
В українському контексті «манія перемоги» використовується для виправдання агресії через риторику «повторення героїзму наших предків», тоді як «культура смерті» робить втрати соціально прийнятними.

Трагічні наслідки: ерозія сенсу та знищення людства.

Зрештою, це явище веде нас до глибшого розуміння того, як колективна пам'ять стала гнучким інструментом у руках авторитарних режимів, який використовується для переписування історії, формування сьогодення та спрямування майбутнього під прапором «перемоги» та «мучеництва», але на шкоду правді, життю та людяності.