Падіння Асада є переломним моментом у глобальній ролі Росії
Росія прагнула зобразити себе надійним союзником.
Самер Еліас - дослідник російських та українських справ
12\11\2024
Швидкий крах режиму колишнього президента Сирії Башара Асада завдав серйозного удару по репутації... Росія У глобальному масштабі. Це стратегічна втрата, яку нелегко буде компенсувати, і її вплив не обмежується інтересами Росії в Сирія І регіон Близького Сходу.
На тлі своєї нездатності просувати всеохоплююче політичне врегулювання в Сирії, Росія втратила всі свої військові здобутки на місцях з осені 2015 року лише за 11 днів. Усі військові та дипломатичні зусилля Росії з 2011 року не змогли зберегти режим Асада, і вона може втратити більшу частину того, що накопичила за шість десятиліть правління партії Баас. Незважаючи на неодноразові заяви російських чиновників про те, що вона втрутилася, щоб врятувати сирійську державу, і що їй байдуже доля Асада, результатом стала згода надати Башару та його родині гуманітарний притулок, навіть після того, як він відмовився піти у відставку та передати владу та свої повноваження, з ризиками, які це спричинило б розпад держави.
Асад приєднується до колишніх союзників Кремля, яких було усунуто в результаті того, що Москва називає «кольоровими революціями», таких як колишній президент України Віктор Янукович, якого було усунуто під час революції Євромайдану 2014 року, та колишній президент Киргизстану Аскар Акаєв, якого скинули його ж люди під час «Тюльпанової революції» 2005 року. Другорядні голоси в Москві виправдовують надання Асаду притулку як доказ того, що Росія не покинула своїх союзників, а деякі закликають надати йому російське громадянство. Однак Асад насолоджувався постійним життям у Москві, яке може не відрізнятися від попередніх схем управління Сирією. На відміну від Януковича та Акаєва, цілком можливо, що Асад зіткнеться з долею Еріха Хонеккера, колишнього президента Східної Німеччини, який сховався в посольстві Чилі в Москві в 1991 році після возз'єднання Німеччини та був екстрадований через рік до Німеччини для суду за його роль у порушеннях прав людини у своїй країні.
Російське військове втручання в Сирію змусило Захід тимчасово перегорнути сторінку щодо анексії Криму та утриматися від подальшої ескалації.
Колись домінуючий політичний гравець у сирійських справах, починаючи з Астанинської платформи з турками та іранцями, Сочинського процесу, Конституційного комітету та зриву Женевських переговорів, Росія втратила свою лідерську роль. Нові зміни на місцях дають Туреччині перевагу в очоленні політичної та військової кампанії, спрямованої на формування «нової Сирії» відповідно до її бачення. Після років перетворення бази Хмеймім на центр, еквівалентний за важливістю Президентському палацу в Дамаску, завдяки політичній та військовій ролі, яку вона відігравала у примиренні та нагляді за виконанням угод між зовнішніми військовими суб'єктами на сирійській землі, доля єдиної бази Росії за межами колишнього Радянського Союзу та її сестринської військово-морської бази в Тартусі висить на волосині. Хоча Хаят Тахрір аш-Шам ще не атакував ці дві бази, їхнє виживання залишається залежним від волі нових озброєних правителів, насамперед Туреччини. Втрати Росії не обмежуються політичними та військовими аспектами, а й поширюються на значні економічні втрати.
Складні втрати
Міністерство закордонних справ Росії минулої неділі заявило, що Асад залишив свою посаду та виїхав з країни після віддання наказу про мирну передачу влади. У заяві міністерство не уточнило поточне місцезнаходження Асада, додавши, що Росія не бере участі в переговорах щодо його відставки.
Всупереч відомим фактам, і в помітній зміні риторики, яка уникала опису нападників як «терористів», міністерство заявило, що «в результаті переговорів між Башаром Асадом та низкою учасників збройного конфлікту на території Сирійської Арабської Республіки він вирішив піти у відставку з посади президента та залишити країну, віддавши наказ про мирну передачу влади». Воно уточнило, що «Росія не брала участі в цих переговорах». У заяві міститься заклик «всі зацікавлені сторони утриматися від застосування насильства та вирішувати всі питання, пов’язані з управлінням, політичними засобами».
У заяві йшлося: «Російські військові бази на сирійській території перебувають у стані підвищеної готовності. Наразі їхній безпеці нічого серйозного не загрожує». Речник Кремля Дмитро Пєсков пізніше підтвердив рішення президента Володимира Путіна надати Асаду притулок у Росії. Він заявив, що ще зарано обговорювати долю двох російських військових баз, зазначивши, що «все це буде предметом обговорення з тим, хто при владі в Сирії. Ми, безумовно, робимо все необхідне та все можливе, щоб спілкуватися з тими, хто може займатися питаннями безпеки. І, звичайно, наші військові вживають усіх необхідних запобіжних заходів».
Росія, звичайно, не хотіла, щоб усе закінчилося так, як закінчилося, і щоб так швидко та драматично втратила контроль над сирійською картою.
З падінням Асада Росія зазнала одночасно кількох політичних та моральних ударів. Після подальшого дипломатичного та військового втручання Росія прагнула представити себе як надійного союзника, на відміну від Сполучених Штатів та Заходу. Військове втручання 30 вересня 2015 року вселило в союзників та друзів Росії впевненість у тому, що Москва може піти на будь-що, щоб підтримати своїх союзників, і що вона є надійним партнером проти західних схем. Політична вага Росії на Близькому Сході значно зросла, і вона стала збалансованим переговірником, який захищав інтереси ворогуючих сторін у Сирії або тих, хто був стурбований її долею. Завдяки складним та комплексним розрахункам Росія змогла підтримувати збалансовані відносини з Ізраїлем та Росією, одночасно розвиваючи свої відносини з арабськими країнами та Туреччиною.
Військове втручання Росії в Сирії змусило Захід тимчасово перегорнути сторінку анексії Криму та утриматися від подальшої ескалації. Військовий успіх Росії сприяв початку розмов про новий полюс і став фактичним початком того, що пізніше кристалізувалося протягом останніх двох років під назвою «Глобальний Південь».
Хоча Росія не потрапила в нове афганське трясовину, як це сталося з Радянським Союзом у 1970-х і 1980-х роках, те, що з нею сталося, ближче до сценарію виведення Байдена з Афганістану.
Окрім політичної ваги, Сирія слугувала важливою ареною для випробування та просування російської зброї. Завдяки домінуванню найманців Вагнера в наземних бойових діях та захисті нафтогазових об'єктів, присутність Росії в Лівії, Судані та кількох африканських країнах розширилася, ставши гарантом безпеки та надійним партнером замість Франції та інших західних країн.
Незважаючи на всі виправдання, що падіння Асада стало результатом неготовності російської армії до бойових дій, що «росіяни ніколи не будуть більш сирійськими, ніж сирійці», як сказав президент Володимир Путін в інтерв'ю 2015 року, і що Росія зосереджує увагу на Україні як на битві за побудову нового багатополярного світу, падіння Асада загрожує російському впливу в Африці та Латинській Америці та навіть може призвести до погіршення відносин з країнами Центральної Азії.
До падіння Асада Росію розглядали як сильного гаранта безпеки своїх союзних держав та надійного союзника в боротьбі з тероризмом. Довіра до Росії зросла після грудня 2017 року, коли Путін оголосив про «розгромну перемогу» у дворічній військовій операції в Сирії з авіабази Хмеймім. Російський президент тоді заявив, що «якщо терористи знову піднімуть голови, ми завдамо їм ударів, яких вони ще ніколи не бачили». Однак те, що сталося протягом півтора тижня до падіння режиму Башара Асада, було далеко від цих слів. Небажання або нездатність Росії допомогти Асаду викликає законні питання у її союзників щодо їхньої подальшої залежності від неї як союзника, який гарантує стабільність режиму, особливо враховуючи, що низка заяв, опублікованих Кремлем та МЗС, більше нагадувала заяви держави, яка не бере участі в конфлікті. Наприклад, Кремль назвав напад на Алеппо нападом на суверенітет Сирії та висловив сподівання, що «сирійська влада наведе порядок у регіоні та відновить конституційний лад». Або заява речниці МЗС Росії Марії Захарової, в якій йшлося: «Ми висловлюємо свою солідарність із сирійським керівництвом та його народом у цих складних обставинах». Ще більше похитують впевненість союзників Москви заяви, які Bloomberg приписує чиновникам, близьким до Кремля, які свідчать про те, що Росія не має плану порятунку Асада і не бачить сенсу намагатися це зробити, доки армія Асада продовжує відступати зі своїх позицій.
Хоча Росія не опинилася втягнутою в нове афганське трясовино, як це сталося з Радянським Союзом у 1970-х і 1980-х роках, те, що з нею сталося, більше схоже на виведення Байдена з Афганістану, коли Талібан повернувся до влади після майже двох десятиліть втручання США та НАТО. У Сирії, навіть якщо ярлики змінилися, Росія та світ класифікують Хаят Тахрір аш-Шам як терористичну організацію, але вони будуть змушені мати з нею справу.
Спроби Росії поширювати суперечливу інформацію про нещодавні події та звинувачувати Асада у краху можуть довести, що Росія не є військово слабкою і що це не додає чергового провалу російській розвідці щодо її нездатності передбачити та підготуватися до наступу опозиції. Цій невдачі передували попередні помилкові прогнози щодо успіху швидкої несподіваної атаки, яка окупувала б Київ за лічені дні та призвела б до розпаду України, а також її нездатність передбачити заколот Вагнера влітку 2023 року.
Провал Росії в Сирії, безумовно, був неминучим результатом її нездатності доповнити свої військові перемоги досягненням політичного рішення та покращенням економічної ситуації.
Падіння Асада, ймовірно, означатиме втрату двох його баз у Тартусі та Хмеймімі. Вже кілька днів поширюються повідомлення про те, що російські кораблі віддаляються від бази в Тартусі, а також про вантажні рейси з аеропорту, що прямують до Росії. Незважаючи на обмежену кількість рейсів, вони можуть свідчити про готовність Росії евакуювати дві бази, якщо їй не вдасться досягти угоди з новими правителями та не вдасться піти на поступки Туреччині з інших політичних та економічних питань.
Якщо Росія залишить ці дві бази, її політичний та економічний вплив у Сирії ще більше послабшає. Що ще важливіше, вона втратить два центри, на які Кремль покладався як на логістичний пункт для експансії в Африку, що стала ключовим напрямком російської зовнішньої політики останніми роками.
Провал Росії в Сирії, безумовно, був неминучим результатом її нездатності доповнити свої військові перемоги політичним рішенням та покращенням економічних умов. Незалежно від причин, Росії не вдалося досягти політичного рішення. Росія також зазнала невдачі у своїх ініціативах щодо відновлення та покращення сирійської економіки шляхом репатріації біженців або проектів швидкого відновлення. Хоча Асад несе значну частину відповідальності за це через корупцію та інші фактори, очевидно, що економічних можливостей Росії було недостатньо для завершення її проекту перемогою в Сирії. Це може мати наслідки для того, як союзники Росії сприйматимуть її безпеку та економічні можливості в майбутньому.
Безперечно, що після падіння Асада Росія втратила більшу частину свого впливу у Східному Середземномор'ї, і незрозуміло, як це вплине на її відносини з Іраном, Туреччиною, Ізраїлем та арабськими країнами. Однак вплив може поширитися й на інші країни. Одним із найпоширеніших виправдань відсутності рішучого втручання Росії в нещодавні події в Сирії є її зосередженість на перемозі в Україні. Малоймовірно, що те, що сталося в Сирії, негативно вплине на хід війни в Україні. Однак надання Асаду притулку, надання йому російського громадянства чи навіть збереження його баз у Хмеймімі та Тартусі не означатиме, що глобальна роль Росії до падіння Асада буде такою ж, як і після нього.
Українська 
العربية