Міжнародне правосуддя постає перед Кнесетом на тлі глобального неприйняття легалізації поселень.
Опубліковано в журналі “Масарат” – Судан
Д. Саїд Саллам - директор Vision Center for Strategic Studies
26\10\2025
Протягом останніх кількох годин спостерігається різка дипломатична та правова ескалація після схвалення ізраїльським Кнесетом законопроекту, спрямованого на встановлення ізраїльського суверенітету над частинами окупованого Західного берега. Це рішення перетворилося на складне міжнародне питання, що підлягає міжнародному праву та резолюціям Ради Безпеки ООН, і викликало хвилю заяв осуду з арабських, регіональних та західних столиць, повернувши таким чином палестинську справу на перший план міжнародного дипломатичного та правозахисного порядку денного.
Значною правовою подією стало те, що Міжнародний кримінальний суд (МКС) одноголосно виніс рішення, яке засудило Ізраїль за систематичні порушення прав палестинських цивільних осіб, стверджуючи, що окупаційна держава не виконала своїх юридичних зобов'язань. У рішенні засуджено плани анексії та поселень, застосування надмірної сили проти цивільного населення та політику примусового переміщення, що додало ситуації нового правового виміру та надало державам і правозахисним організаціям міцну основу для міжнародної відповідальності. Це міжнародне судове рішення зміцнює легітимність позицій, що відкидають дії Ізраїлю, і ставить його перед проблемою ескалації юридичних викликів на міжнародних форумах.
Офіційні позиції, оприлюднені державами Перської затоки, Йорданією та Туреччиною, а також наступні позиції Заходу були не просто швидкоплинними реакціями чи протокольними заявами. Вони радше відображали глибоко вкорінене стратегічне занепокоєння та зміщення балансу регіональних та міжнародних інтересів. Цей очевидний консенсус ґрунтується на двох фундаментальних стовпах: по-перше, рішуча відмова від будь-яких спроб нав'язати односторонній суверенітет або змінити кордони всупереч принципам міжнародного права та Резолюції 2234 Ради Безпеки ООН; та по-друге, глибоке розуміння чутливості регіональної ситуації та небезпеки будь-якого кроку, який може спровокувати вибух безпеки та політики в таких нестабільних середовищах, як Газа та Західний берег.
Однак, цей консенсус не обов'язково означає повну єдність засобів чи цілей. У той час як деякі столиці наполягають на посиленні дипломатичного тиску та активації резолюцій ООН, інші воліють уникати прямої конфронтації, щоб зберегти канали зв'язку та свої двосторонні інтереси. Ця розбіжність відображає складний внутрішній та регіональний баланс, включаючи міркування щодо стабільності кордонів, переплетення економічних та стратегічних відносин, а також внутрішньополітичні розрахунки, які обмежують простір для маневру кожної країни. На практиці ця колективна позиція являє собою різноманітний “дипломатичний інструментарій”, який можна активувати поступово: від спільних заяв та ініціатив у Генеральній Асамблеї та Раді Безпеки до символічних бойкотів або відкликання послів, через правову та правозахисну підтримку для документування порушень, до координації вибіркових санкцій. Ефективність цих інструментів залишається залежною від здатності держав переходити від рівня риторичного засудження до рівня конкретних та скоординованих дій, таким чином балансуючи політичний тиск з управлінням ризиками ескалації.
Крім того, роль неурядових організацій є вирішальною у формуванні міжнародного тиску. Правозахисні організації, транснаціональні ЗМІ, а також палестинські та арабські громади за кордоном здатні перетворити політичний імпульс на стійку рушійну силу, підтримуючи актуальність цього питання у світовій громадській думці та підштовхуючи уряди до більш рішучих позицій. Таким чином, нинішній регіональний консенсус не є кінцевою метою, а радше відправною точкою, яку можна розширювати або звужувати залежно від балансу інтересів та стратегічних пріоритетів кожної держави.
У цей ключовий момент рішення Міжнародного кримінального суду поставило питання анексії Ізраїлем на чіткий та рішучий міжнародно-правовий шлях. Суд виніс всебічне засудження, підтвердивши, що окупаційна держава не виконала своїх правових зобов'язань. Він наголосив на ключових моментах, включаючи засудження планів анексії та поселень на Західному березі річки Йордан, надмірне застосування сили проти цивільного населення та політику примусового переміщення палестинського народу. Це одноголосне засудження надало рішенню значної юридичної та політичної ваги на міжнародних форумах і посилило легітимність позиції, яка відкидає анексію як на регіональному, так і на глобальному рівнях.
Існування такого чіткого міжнародного кримінального рішення змінює правила гри на кількох рівнях: по-перше, воно переносить питання зі сфери політичних дебатів у рамки міжнародної кримінальної відповідальності, відкриваючи таким чином двері для держав та правозахисних організацій до притягнення до відповідальності за порушення індивідуальних та інституційних органів. По-друге, це зміцнює легітимність дипломатичних та каральних заходів, які можуть вживати держави, що виступають проти анексії, оскільки пов'язує факти на місцях із задокументованими порушеннями права перед міжнародним судовим органом. По-третє, це підвищує політичну ціну для будь-якої сторони, яка прагне легітимізувати анексію через національне законодавство, оскільки робить такі кроки вразливими до довгострокових правових та дипломатичних наслідків.
Щодо виконання, рішення суду не обов'язково означає негайні дії на місцях, оскільки ефективність механізмів міжнародного правосуддя залишається залежною від наявності політичної волі та міжнародної співпраці для активації таких інструментів, як ордери на арешт або передача справ до компетентних судів. Тим не менш, чітке та всебічне засудження з боку найвищого міжнародного судового органу надає позивачам та правозахисним організаціям міцну правову основу для подання скарг та вимоги відповідальності, а також створює серйозні перешкоди для спроб приховати або політично нормалізувати порушення.
З юридичної точки зору, будь-яка спроба нав'язати суверенітет над територіями, окупованими після 1967 року, є прямим порушенням фундаментального принципу міжнародного права: принципу, що суверенітет не може бути здобути шляхом окупації або застосування сили. Резолюція Ради Безпеки 2234 чітко підтверджує цей принцип, засуджуючи ізраїльські поселення та оголошуючи їх незаконними, тим самим забезпечуючи міцну правову основу для офіційних заперечень та заперечень щодо прав людини проти плану анексії. Крім того, Женевські конвенції, з їхніми зобов'язаннями перед цивільним населенням на окупованих територіях, покладають додаткову відповідальність на окупаційну державу щодо захисту цивільного населення та забезпечення його доступу до їжі, ліків та основних послуг. Будь-яке порушення цих зобов'язань є злочином згідно з міжнародним гуманітарним правом.
Трансформація внутрішнього законодавства в реальність на місцях шляхом систематичної політики анексії та поселень є не просто політичним порушенням; це також відкриває двері до численних шляхів відповідальності на міжнародних форумах: від подання скарг до органів ООН до запитів на міжнародні розслідування і, зрештою, до судового переслідування в компетентних міжнародних судових установах. Засудження, винесене Міжнародним кримінальним судом, ще більше зміцнює ці шляхи, надаючи їм міжнародно-правове прикриття, що посилює серйозність правового та дипломатичного тиску та ускладнює для окупації продовження нав'язування нових реалій на місцях без посилення правових наслідків.
У політичному плані це рішення відкриває шлях до поступової дипломатичної ескалації, яка може включати відкликання послів, представлення ініціатив на Генеральній Асамблеї ООН і, можливо, навіть наполягання на економічних заходах або вибіркових санкціях, враховуючи зростаючу міжнародну критику. У сфері безпеки політика анексії не лише закріплює реальність незаконних поселень, але й сприяє створенню нових гарячих точок на місцях, підриває будь-які крихкі домовленості про припинення вогню в Газі та підживлює атмосферу насильства та екстремізму, що загрожує стабільності всього регіону.
Гуманітарний вимір є найнагальнішим і найсерйознішим. Наслідки анексії проявляються у знесенні будинків та переміщенні сімей, запровадженні задушливих обмежень на доступ до води, ліків та охорони здоров'я, а також у підвищенні ризиків для журналістів та медичного персоналу. У цьому контексті засудження Міжнародним кримінальним судом набуває додаткового значення, оскільки воно забезпечує правову основу для документування цих порушень та пов'язування їх з конкретною кримінальною відповідальністю. Це посилює аргументи правозахисників, дозволяє перетворити людські страждання на справи, що підлягають міжнародній відповідальності, та запобігає спробам маргіналізувати або політично нормалізувати їх.
Ефективність протистояння плану анексії залишається залежною від здатності протиборчих сторін об'єднати та інтегрувати свою тактику тиску. Потрібні не просто заяви про осуд, а спільні дипломатичні зусилля, які перетворюються на практичні ініціативи на міжнародних форумах. Це має бути підкріплено згуртованою правовою кампанією, яка відкриває справи про відповідальність, постійним тиском ЗМІ, який викриває порушення, та партнерством з правозахисними організаціями для документування та фіксації злочинів у міжнародних досьє. Держави, що засуджують, повинні перетворити свою політичну риторику на цілеспрямовані та поступові кроки: починаючи зі спільних заяв, потім переходячи до дій у Генеральній Асамблеї та Раді Безпеки, що завершуються вибірковими дипломатичними та економічними заходами, одночасно підтримуючи відкриті канали переговорів, щоб запобігти повномасштабному вибуху безпеки, який може ще більше загострити ситуацію.
Правозахисні організації та міжнародні судові органи зараз мають безпрецедентну можливість скористатися рішенням Міжнародного кримінального суду для порушення кримінальних справ проти осіб та організацій, причетних до порушень, тим самим посилюючи відповідальність та зменшуючи безкарність. Водночас регіональні союзники повинні зосередитися на механізмах термінового гуманітарного захисту, щоб забезпечити доставку екстреної допомоги обложеним цивільним особам та полегшити їхні щоденні страждання в умовах політики облоги та голоду, що використовуються як зброя війни.
Ескалація протистояння навколо законопроекту Кнесету про ратифікацію — це не просто швидкоплинна політична розбіжність, а радше свідчить про глибший конфлікт щодо самої суті міжнародного порядку та правових стандартів, що регулюють легітимність окупації та поселень. Засудження Міжнародним кримінальним судом повернуло палестинське питання до міжнародно-правової бази з відчутними наслідками, надаючи регіональним та міжнародним позиціям міцну основу для розширення відповідальності та протидії спробам нав'язати доконаний факт. Фундаментальний виклик сьогодні полягає у здатності міжнародної спільноти перетворити цей політичний консенсус та правову базу на практичні та конкретні заходи: механізми захисту цивільного населення, скоординовані дипломатичні кроки та економічний та правовий тиск, що стримують порушення та відновлюють баланс у справедливому та тривалому переговорному процесі. Шлях до цього довгий і складний, але він залишається вирішальним для запобігання руйнуванню норм міжнародного гуманітарного права та збереження того, що залишилося від можливостей для справедливого та всеохоплюючого миру, який є єдиним варіантом, здатним покласти край циклу насильства та відновити повагу до прав і гідності народів.
العربية 
Українська