Що Росії робити з Україною?
Тимофій Сергіцев
Джерело: РІА Новини 03.04.2022
Переклад: доктор Саїд Салам
Директор Центру стратегічних досліджень Vision
7/4/2022
Уточнення перекладача:
Те, що ви зараз прочитаєте, – це прямий переклад статті, написаної російським пропагандистом та опублікованої на сайті російського інформаційного агентства «РИА Новости». Цього насправді хоче Росія.
Виходячи з термінології, що використовується у статті, автор розуміє термін «нацизм в Україні» як національну ідентичність українців як окремої нації з власною культурою, мовою, традиціями та історією, відмінною від росіян.
Будь ласка, прочитайте та поділіться, щоб кожен у світі міг дізнатися про пропаганду та фейкову інформацію, що поширюються російськими ЗМІ.
Також, в кінці статті, для кращого розуміння змісту статті, додано пояснення особистості Степана Бандери, засноване на кількох джерелах Вікіпедії.
Джерело: РІА Новини
www.ria.ru/20220403/ukraina-1781469605.html
Ще у квітні минулого року ми писали про неминучість загибелі України. Нам не потрібна нацистська Україна, бандерівська держава, ворог Росії та інструмент Заходу для знищення Росії. Сьогодні питання денацифікації перейшло на практичний рівень.
Денацифікація необхідна, коли значна частина населення — найімовірніше, більшість — поневолена та втягнута в політику нацистського режиму. Тобто, коли передумова «народ хороший — уряд поганий» більше не діє. Визнання цієї істини є основою політики денацифікації, всіх її процедур, а сама істина є її предметом.
Україна перебуває в такій ситуації. Той факт, що українські виборці проголосували за «мир Порошенка» та «мир Зеленського», не повинен вводити в оману — українців цілком влаштовував найкоротший шлях до миру через бліцкриг, на що два останні президенти України прозоро натякали під час свого обрання. Цей метод «умиротворення» антифашистів — через масовий терор — був застосований в Одесі, Харкові, Дніпропетровську, Маріуполі та інших російських містах. Це влаштовує пересічну українську людину. «Денацифікація» — це комплекс заходів проти переважної більшості населення, яке технічно не може бути безпосередньо покаране як воєнний злочинець.
Тих нацистів, які взяли до рук зброю, потрібно знищити на полі бою, якомога більше. Не повинно бути суттєвої різниці між Збройними силами України та так званими національними батальйонами, а також територіальною (народною) обороною, яка об'єднала ці два типи військових формувань. Усі вони однаково причетні до надзвичайної жорстокості щодо цивільного населення, однаково винні у геноциді громадян Росії та не дотримуються законів і звичаїв війни. Військові злочинці та активні нацисти повинні бути суворо покарані у зразковому порядку. Має бути проведено повне знищення. Потім будь-які організації, які були пов'язані з нацистською практикою, мають бути ліквідовані та заборонені. Однак, крім еліти, винна також значна частина мас: це пасивні нацисти, пособники нацизму. Вони підтримували та потурали нацистській владі. Справедливе покарання цієї частини населення може бути можливим лише шляхом терпіння неминучих труднощів справедливої війни проти нацистського режиму, що ведеться якомога обережніше та розсудливіше щодо цивільного населення. Подальша денацифікація цього населення полягала в перевихованні, що досягалося шляхом ідеологічного переслідування (репресій) нацистських позицій та жорсткої цензури: не лише в політичній сфері, а й у сфері культури та освіти. Зокрема, через культуру та освіту було підготовлено та здійснено глибоке масове нацистське навернення населення, забезпечене обіцянкою вигод від перемоги нацистського режиму над Росією, нацистською пропагандою, внутрішнім насильством і терором, а також восьмирічною війною з народом Донбасу, який повстав проти українського нацизму.
Денацифікацію може здійснити лише переможець, що передбачає: по-перше, абсолютний контроль над процесом денацифікації, а по-друге, владу, яка дозволяє гарантувати такий контроль. У цьому плані денацифікована держава не може бути суверенною. Денацифікована держава — Росія — не може виходити з ліберального підходу до денацифікації. Ідеологію денацифікації не може оскаржувати винна сторона, що підлягає денацифікації. Визнання Росією необхідності денацифікації в Україні означає визнання неможливості кримського сценарію для України в цілому. Однак цей сценарій був неможливим у 2014 році та на повсталому Донбасі. Лише вісім років опору нацистському насильству та терору призвели до внутрішньої згуртованості та чіткої, свідомої колективної відмови підтримувати будь-яку єдність чи зв'язок з Україною, яка визначила себе як нацистське суспільство.
Період денацифікації ні в якому разі не може бути меншим за одне покоління, яке має народитися, вирости та дозріти в умовах денацифікації. Денацифікація України тривала понад 30 років, принаймні починаючи з 1989 року, коли український націоналізм отримав легальні та легітимні форми політичного вираження та очолив рух за «незалежність», ставши на шлях до нацизму.
Особливість сучасної нацистської України полягає в її аморфності та амбівалентності, що дозволяє маскувати нацизм під прагнення до «незалежності» та «європейського» (західного, проамериканського) шляху «розвитку» (в реальності – до деградації), стверджувати, що в Україні «немає нацизму, лише приватні індивідуальні ексцеси». Адже немає ні головної нацистської партії, ні фюрера, ні повноцінних расових законів (лише їх усічений варіант у вигляді репресій російської мови). Як наслідок, немає опозиції та опору режиму.
Однак, усе вищезазначене не робить український нацизм «полегшеною версією» німецького нацизму першої половини ХХ століття. Навпаки, оскільки український нацизм вільний від «канонічних» рамок та обмежень (які по суті є продуктом політичних технологій), він вільно поширюється як основна основа будь-якого нацизму — подібно до європейського расизму та, в його найрозвиненішій формі, американського расизму. Тому денацифікація не може бути проведена компромісним шляхом, за формулою типу «НАТО – ні, ЄС – так». Колективний Захід сам є проектувальником, джерелом та спонсором українського нацизму, тоді як західні бандерівські кадри та їхня «історична пам’ять» є лише одним з інструментів нацистської трансформації України. Український нацизм становить не меншу, якщо не більшу, загрозу для світу та Росії, ніж гітлерівська версія німецького нацизму.
Здається, що назву «Україна» не можна зберегти як назву жодного повністю денацифікованого державного утворення на території, звільненій від нацистського режиму. Новостворені народні республіки на денацифікованому просторі повинні і будуть розвиватися, здійснюючи економічну автономію та соціальні послуги, а також відбудовуючи та модернізуючи системи життєзабезпечення населення.
Дійсно, їхні політичні прагнення не можуть бути нейтральними — спокутування перед Росією за ставлення до них як до ворога може бути досягнуто лише шляхом опори на Росію у питаннях реконструкції, відродження та розвитку. Плани Маршалла для цих регіонів не повинні бути дозволені. Не може бути жодного «нейтралітету» в ідеологічному чи практичному сенсі, сумісного з денацифікацією. Кадри та організації, які є інструментом денацифікації в нещодавно денацифікованих республіках, можуть розраховувати лише на пряму військову та організаційну підтримку з боку Росії.
Денацифікація неминуче буде також деукраїнізацією (зняттям української національної ідентичності – перекладач), відмовою від масштабного штучного роздування етнічної складової самоідентифікації, ініційованого радянською владою для населення історичних територій Малоросії та Новоросії. Як інструмент комуністичної наддержави, після її падіння цей штучний етноцентризм не залишився без свого власника. У своїй функціональній якості він був переданий іншій наддержаві (транснаціональній державі, що стоїть над нею) – наддержаві Заходу. Його необхідно повернути в його природні межі та позбавити його політичної функції.
На відміну від Грузії та країн Балтії, наприклад, Україна, як показала історія, неможлива як національна держава, а спроби «побудувати» її природно ведуть до нацизму. Українство — це штучний, антиросійський конструкт без власного цивілізаційного змісту, вторинний елемент чужої та чужої цивілізації. Демонтаж бандерівського елементу сам по собі не буде достатнім для його денацифікації — бандерівський елемент є лише перформативним та прихованим елементом, камуфляжем для європейського проекту нацистської України. Тому денацифікація України також означає неминучу денацифікацію європейства.
Бандерівську еліту необхідно ліквідувати, її реабілітація неможлива. Соціальне «болото», яке активно та пасивно підтримувало її діями та бездіяльністю, має пережити труднощі війни та засвоїти досвід як історичний урок і спокутувати свою провину. Ті, хто не підтримував нацистський режим, але страждав від нього та від війни, яку він розв'язав на Донбасі, мають бути консолідовані та організовані; вони мають стати стовпом, хребтом і горизонтом нового порядку. Історичний досвід показує, що трагедії та драми воєнного часу приносять користь народам, які спокушені роллю ворога Росії та кидаються до неї.
Денацифікація як мета спеціальної військової операції розуміється в рамках цієї операції як військова перемога над київським режимом, звільнення територій від озброєних прихильників нацистів, ліквідація впертих нацистів, захоплення воєнних злочинців та створення системних умов для подальшої денацифікації в мирний час.
Остання, у свою чергу, повинна почати з організації місцевого самоврядування, органів поліції та оборони, очистити їх від нацистських елементів і на їх основі розпочати конститутивні процеси для створення нової республіканської держави, інтегруючи цю державу в тісну співпрацю з Росією. Слід створити відомство денацифікації України (або новостворене, або передане, наприклад, з російської співпраці), прийняти республіканську нормативну базу (законодавство) щодо денацифікації під російським контролем, визначити межі та рамки безпосереднього застосування російського законодавства та судочинства на звільнених територіях у зоні денацифікації, а також створити трибунал для злочинів проти людяності на території колишньої України. У цьому плані Росія повинна виступити опікуном Нюрнберзького процесу.
Все вищезазначене означає, що для досягнення цілей денацифікації необхідна підтримка населення та його перехід на бік Росії після звільнення від терору, насильства та ідеологічного тиску київського режиму, після виведення його з інформаційної ізоляції. Звичайно, знадобиться час, щоб населення оговталося від шоку військових дій та переконалося в довгострокових намірах Росії – «їх не покинуть». Неможливо заздалегідь передбачити, в яких регіонах така маса населення становитиме необхідну більшість. Малоймовірно, що «католицька провінція» (Західна Україна у складі п'яти областей) увійде до складу проросійських територій. Тим не менш, лінія розмежування буде знайдена емпіричним шляхом. Вона залишатиметься ворожою до Росії, але залишатиметься де-факто нейтральною Україною, демілітаризованою з номінально забороненим нацизмом. Туди підуть русофоби. Загрозу негайного продовження військової операції необхідно розглядати як гарантію збереження решти України як нейтральної держави у разі невиконання перелічених вимог. Це, ймовірно, вимагатиме постійної російської військової присутності на її території. Від лінії розмежування до російського кордону буде зона потенційної інтеграції в російську цивілізацію, яка за своєю суттю є антифашистською.
Процес денацифікації в Україні, який розпочався з військової фази, у мирний час відбуватиметься за тією ж логікою етапів, що й військова операція. У кожній фазі будуть необхідні незворотні зміни, які стануть результатами конкретної фази. У цьому випадку початкові кроки, необхідні для денацифікації, можна визначити наступним чином:
• Ліквідація нацистських збройних формувань (маються на увазі будь-які збройні формування України, включаючи Збройні Сили України), а також військової, інформаційної та освітньої інфраструктури, що забезпечує їхню діяльність;
• Формування органів народного самоврядування та поліції (оборони та правоохоронних органів) звільнених територій, які захищають населення від терору підпільних нацистських груп;
• Запуск російського інформаційного простору.
• Вилучити навчальні матеріали та заборонити освітні програми на всіх рівнях, що містять нацистські ідеологічні вказівки.
• Колективні слідчі заходи для визначення особистої відповідальності за воєнні злочини, злочини проти людяності, поширення нацистської ідеології та підтримку нацистського режиму;
• Чистки, публікація імен колаборантів нацистського режиму та залучення їх до примусових робіт для відновлення зруйнованої інфраструктури як покарання за нацистську діяльність (серед тих, хто не підлягав би смертній карі або ув'язненню);
• Прийняття попередніх нормативних актів щодо денацифікації «знизу» на місцевому рівні під російським наглядом та заборона всіх видів і форм відродження нацистської ідеології;
• Встановлення меморіалів, пам’ятних знаків та пам’ятників жертвам українського нацизму, на згадку про героїв боротьби з ним;
• Включення до конституцій нових народних республік зводу антифашистських та денацифікаційних норм;
• Створення постійно діючих органів денацифікації терміном на 25 років.
У Росії не буде союзників у підриві України. Бо це суто російська операція. А також тому, що буде ліквідовано не лише бандерівську версію нацистської України, а й, і перш за все, західний тоталітаризм, нав'язані програми цивілізаційного занепаду та розпаду, механізми підпорядкування наддержави Заходу та Сполученим Штатам.
Щоб реалізувати план денацифікації України, самій Росії доведеться нарешті відірватися від своїх проєвропейських та прозахідних ілюзій і визнати себе останнім прикладом захисту та збереження історичних цінностей Європи (Старого Світу), на які вона заслуговує і від яких Захід зрештою відмовився, програвши боротьбу за себе. Ця боротьба тривала протягом усього 20-го століття і виразилася у Світовій війні та Російській революції, які нерозривно пов'язані одна з одною.
Росія зробила все можливе, щоб врятувати Захід у 20 столітті. Вона реалізувала головний західний проект, альтернативу капіталізму, який переміг національні держави, — соціалістичний, червоний проект. Вона розтрощила німецький нацизм, жорстоке потомство кризи західної цивілізації. Фінальним актом російського альтруїзму стала простягнута Росією рука дружби, за яку Росія зазнала жахливого удару в 1990-х роках.
Все, що Росія робила для Заходу, вона робила за власний кошт, йдучи на найбільші жертви. Захід зрештою відкинув усі ці жертви, недооцінив внесок Росії у вирішення західної кризи та вирішив помститися Росії за її безумовну допомогу. Після цього Росія піде своїм власним шляхом, байдуже доля Заходу, спираючись на іншу частину своєї спадщини — лідерство у світовому процесі деколонізації.
У цьому процесі Росія має великий потенціал для партнерства та союзів з країнами, які століттями гнобилися Заходом і які ніколи більше не скинуть його ярмо. Без російської жертви та боротьби ці країни не були б звільнені. Денацифікація України є одночасно її деколонізацією, концепцією, яку український народ повинен буде зрозуміти, починаючи звільнятися від сп'яніння, спокуси та залежності так званого європейського вибору.
Я закінчую!
***********
Додаткова інформація:
Степан Андрійович Бандера: нар. 1 січня 1909 року, Старий Уренів, нині Калуський район, Івано-Франківська область, Україна (тоді Королівство Галичини та Лодомерії – частина Австро-Угорської імперії) – пом. 15 жовтня 1959 року, Мюнхен, Баварія, Німеччина – український політик, один із видатних ідеологів та теоретиків українського націоналістичного руху 20 століття, після розколу Організації українських націоналістів – голова Українського національно-революційного руху.
Як активний діяч української військової організації та українського націоналістичного руху, він вважається борцем за незалежність України 20-го століття.
Степан Бандера та Ярослав Стецько були авторами Акту про відновлення української державності 30 червня 1941 року.
5 липня 1941 року Бандеру було взято під домашній арешт нацистськими німецькими військами, а 15 вересня 1941 року його інтернували до Центральної берлінської в'язниці. З початку 1942 року до серпня 1944 року його утримували в концентраційному таборі Заксенхаузен у бункері Целленбау за відносно комфортних умов.
У вересні 1944 року його звільнили та запропонували взяти участь у керівництві антирадянським збройним рухом у тилу Червоної Армії, але Бандера відхилив пропозицію та відмовився співпрацювати.
У квітні 1944 року С. Бандера та Ярослав Стецько обговорили з Отто Скорцені, керівником таємних операцій Вермахту, завдання підривної діяльності проти Радянського Союзу. Представники Українського національно-революційного руху (УНР) та Української повстанської армії (УПА), сформованої УПА, у цей час вели переговори та продовжували співпрацювати з німцями, хоча інші підрозділи УПА все ще боролися з нацистськими військами у 1944 році.
Радянський уряд дозволив КДБ вбити Степана Бандеру в Мюнхені, Німеччина, 15 жовтня 1959 року.
Оцінка Степана Бандери вкрай неоднозначна. Після розпаду Радянського Союзу його ім'я стало для багатьох українців символом боротьби за незалежність України. І навпаки, багато громадян Польщі та Росії ставляться до нього вкрай негативно, звинувачуючи у фашизмі, тероризмі та радикальному націоналізмі, що проявилося у вбивстві різних лідерів Українського національно-революційного руху (УНРРА) та інших українських націоналістичних рухів, а також у співпраці з ворогами.
Визначення «бандерівця», похідне від його імені, стало загальноприйнятим і застосовним до всіх українських націоналістів, незалежно від їхньої позиції щодо Бандери.
Джерело: З кількох джерел у Вікіпедії (арабська - українська - російська)
