Код Путінізму - рецензія на книгу Путінізм: ідеологія пострадянського російського режиму

Кодекс Путіна
Огляд книги: Путінізм: ідеологія пострадянського російського порядку, автор Михайло Суслов

Фірас Бурзан - письменник та дослідник російських та євразійських справ

20\12\2024

вступ

Стало звичним зводити путінізм до простого культу особистості навколо Володимира Путіна або авторитарного режиму, що служить інтересам вузької політичної еліти. Однак Михайло Суслов у своїй книзі представляє “Путінізм: ідеологія пострадянського російського режиму Інший підхід спонукає до роздумів. Суслов починає свою книгу з того, що заперечує припущення, що путінізм — це лише клептократичний авторитарний режим, позбавлений будь-якої інтелектуальної структури.

Суслов стверджує, що путінізм — це не просто набір політичних чи економічних практик, нав'язаних зверху, а радше інтегрована та гнучка ідеологічна система, здатна адаптуватися до внутрішніх та зовнішніх викликів. У книзі висвітлюється, як путінізм перетворився на інтелектуальний інструмент, спрямований на представлення комплексного бачення російського суспільства та його місця в міжнародній системі.

Книга зосереджена на центральному питанні: чи можна вважати путінізм цілісною ідеологією? За допомогою цього питання Суслов виходить за рамки традиційних наративів, які применшують значення ідеології в сучасних авторитарних режимах. Книга не лише описує характеристики путінізму, але й аналізує філософські та інтелектуальні основи, на яких він базується, та досліджує мотиви режиму для його формулювання. Це питання виходить за рамки академічних рамок; воно є актуальним для розуміння однієї з найвпливовіших політичних систем на міжнародній арені сьогодні, особливо з огляду на геополітичні зрушення, поглиблені вторгненням в Україну у 2022 році.

Особливо важливим є час публікації книги. На тлі ескалації напруженості між Росією та Заходом, а також зростаючої поширеності риторики, яка описує Росію як «неліберальний» або навіть «фашистський» режим, Суслов прагне запропонувати більш комплексне тлумачення путінізму. Він стверджує, що розуміння цієї ідеології є необхідною відправною точкою для розуміння мотивів російського режиму та його поведінки в міжнародній політиці. Він також зазначає, що путінізм є сукупним продуктом історичного та інтелектуального коріння, що сягає дев'ятнадцятого століття, переплетеного з радянською спадщиною та пострадянськими трансформаціями.

Суслов закликає розглядати путінізм як ідеологічну сутність, гідну глибокого аналізу. Книга пропонує те, що можна охарактеризувати як «анатомію політичної філософії режиму» (с. 1), підкреслюючи важливість путінізму для розуміння сучасних авторитарних режимів. Він також підкреслює його роль як гнучкої ідеології, що кидає виклик глобальному лібералізму, пропонуючи альтернативну модель для багатьох незахідних країн (с. 4).

Історичні та інтелектуальні корені путінізму

Михайло Суслов розміщує путінізм у цілісній історичній та інтелектуальній структурі, що охоплює століття, поєднуючи впливи слов'янофільства ХІХ століття, радянського марксизму-ленінізму та пострадянських політичних і соціальних трансформацій. Його головний аргумент полягає в тому, що путінізм, хоча й базується на гібридній суміші різних ідей, являє собою цілісну та гнучку ідеологічну систему, яка уникає традиційної ідеологічної жорсткості. Він пояснює цю гнучкість здатністю путінізму поглинати суперечності та переформовуватися, щоб служити цілям російського режиму в умовах зміни контексту.

Суслов стверджує, що путінізм корениться у слов'янсько-православній спадщині, яка наголошувала на культурній та релігійній ідентичності Росії як окремої сутності від Заходу. Він підкреслює глибокий вплив слов'янофілів, таких як Іван Аксаков та Олексій Хом'яков, які наголошували на «органічній єдності» російського суспільства, де спільні та релігійні цінності переважають індивідуалізм (с. 46). За словами Суслова, ця спадщина проявляється в риториці путінізму, яка прославляє «традиційні цінності» та підкреслює ідентичність Росії як цивілізації з універсальною місією.

Суслов приділяє увагу обговоренню впливу Івана Ільїна, якого вважають одним із провідних мислителів, що формували ідеологію Путіна. Суслов стверджує, що Ільїн створив інтелектуальну основу, яка зміцнює легітимність режиму, представляючи Росію як цивілізацію з унікальним духовним посланням. Це послання, на думку Ільїна, надає режиму моральну легітимність для консолідації контролю всередині країни та захисту традиційних цінностей у світі. Суслов пояснює відродження думки Ільїна в сучасній Росії спробою режиму встановити свою ідеологічну ідентичність, вільну від західних впливів (с. 63).

Суслов зазначає, що путінізм, порівняно з попередніми тоталітарними режимами, такими як радянський марксизм, менше пов'язаний з ідеологічною жорсткістю. Примітною рисою путінізму є його гнучкість. Суслов пояснює, що російський режим не прагне запропонувати комплексне бачення людського життя, а радше зосереджується на функціональній ідеології, здатній адаптуватися до змін. Наприклад, він зазначає, як путінізм використовує західні концепції, такі як суверенітет і сталий розвиток, у контекстах, що служать його геополітичним інтересам (с. 10).

Суслов описує цей підхід як «стратегічний еклектизм», за якого режим запозичує елементи з різних ідеологій та переформовує їх відповідно до своїх потреб. Цей еклектизм дозволяє режиму гнучко вирішувати сучасні проблеми, такі як зміцнення відносин між церквою та державою для вирішення культурних та соціальних викликів, без жорсткого зв'язку з якою-небудь конкретною доктриною (с. 94). Суслов стверджує, що цей еклектизм вирізняє путінізм як цілісну та стійку ідеологічну систему.

Незважаючи на цю гнучкість, Суслов стверджує, що путінізм — це не просто суміш ідей, а радше цілісну ідеологічну систему. Ця узгодженість пов'язує такі центральні цінності, як національна ідентичність, суверенітет та антивестернізація. Ці цінності слугують основою для побудови наративу, який виправдовує політику режиму як усередині країни, так і за кордоном. Суслов виділяє концепцію «російського світу» як приклад ідеологічної основи, що сприяє єдності російських громад та підтримує імперські амбіції (с. 151).

У своєму аналізі Суслов деконструює аргументи інших вчених. Наприклад, він погоджується з Браяном Тейлором в описі путінізму як суміші звичок та ідей, але відкидає його зведення до простого «менталітету», стверджуючи, що він виходить за рамки цього, щоб стати окремою ідеологічною системою (с. 214). Він також обговорює точку зору Мерілін Ларуель про те, що путінізм є «постліберальною» ідеологією, зазначаючи, що цей опис є точним, але вимагає глибшого розгляду впливу путінізму за межами Росії (с. 12).

Суслов також підкреслює вплив теорій Карла Шмітта, зокрема концепції суверенітету, на путінізм. Шмітт розглядає суверенітет як здатність держави приймати рішення у виняткові часи, що путіністський дискурс втілює, стверджуючи здатність російської держави захищати свій суверенітет незалежно від міжнародного тиску. Суслов пояснює, що путінізм переосмислює концепцію Шмітта, додаючи культурний та духовний вимір, який підсилює імідж Росії як захисника традиційних цінностей (с. 214).

У книзі також вказується на різницю між путінізмом та радянським марксизмом. У той час як марксизм прагнув побудувати всеохопне соціалістичне суспільство, путінізм спирається на досягнення балансу між національним суверенітетом та внутрішньою стабільністю без суворих ідеологічних вимог (с. 117).

За допомогою цього аналізу Суслов представляє путінізм як цілісну та гнучку ідеологію. Досліджуючи історичні впливи та інтелектуальні дебати, книга показує путінізм як складну, але цілісну політичну та ідеологічну систему. Цей аналіз робить книгу важливим внеском у розуміння однієї з найвизначніших політичних систем на сучасній міжнародній арені.

Деконструкція путінізму

Суслов пропонує ретельну деконструкцію ідеології путінізму, розкриваючи її складність та гнучкість у поглинанні численних суперечливих елементів. Він припускає, що путінізм, незважаючи на свою залежність від різних ідеологічних інструментів, являє собою взаємопов'язану систему. Водночас він визнає, що цей взаємозв'язок ґрунтується на примиренні фундаментальних суперечностей, які використовуються для досягнення конкретних політичних цілей. Його аналіз зосереджується на тому, як путінізм використовує християнське православ'я, традиційні цінності та антизахідну риторику для консолідації влади еліт та підтримки загального стану пасивності в суспільстві.

Суслов стверджує, що путінізм переосмислює традиційні цінності як частину нового ідеологічного дискурсу, що служить режиму. Релігія, зокрема православне християнство, використовується як центральний елемент, що надає духовну легітимність режиму. Православна Церква, з якою режим зміцнив свої стосунки, представлена як хранителька традиційних цінностей та джерело російської національної ідентичності. Суслов стверджує, що Церква є не просто партнером, а інструментом моралізації авторитарної політики (с. 234). Через це Росія зображується як цивілізація з універсальною місією захищати «традиційні цінності» перед обличчям західного лібералізму.

Традиційні цінності, такі як сім'я, релігія та відданість державі, використовуються для зміцнення національної ідентичності та створення наративу, який виправдовує політику режиму. Однак Суслов зазначає, що ці цінності не обов'язково відображають пріоритети сучасного російського суспільства, а навпаки, створюються для задоволення політичних потреб. Наприклад, Захід представлений як цивілізаційний ворог, який прагне підірвати російську ідентичність, посилюючи антизахідні настрої та виправдовуючи політику геополітичної ізоляції (с. 151).

Суслов стверджує, що путінізм спирається на зображення Росії як унікальної цивілізації з виразним моральним характером. Цей наратив не є просто відображенням слов'янофільської традиції; він радше служить ідеологічним інструментом, який дає режиму моральне виправдання для виклику ліберальному світовому порядку. Режим представлений як альтернатива західній моделі, що дозволяє йому відкинути міжнародний тиск і зміцнити свою владу всередині країни. Цей наратив підкріплений ідеєю «духовного суверенітету», яка надає режиму легітимність виправдовувати своє втручання у справи інших держав як частину ширшої місії протистояння західній гегемонії та захисту традиційних цінностей (с. 214).

Хоча Суслов наголошує на внутрішній узгодженості путінізму, він визнає, що режим спирається на примирення суперечливих елементів. Однією з найвиразніших із цих суперечностей є поєднання дискурсу модернізації та інновацій з одного боку та дискурсу ностальгії за імперським минулим з іншого. Він зазначає, що такий підхід служить короткостроковим політичним цілям, але може послабити ідеологію в довгостроковій перспективі, якщо режим не зможе ефективно впоратися з цими суперечностями (с. 94).

Суслов зазначає, що путінізм спирається на стратегічний еклектизм, який надає йому великої гнучкості, але робить його менш послідовним. Режим запозичує елементи з різних ідеологій, таких як націоналізм, але змушений придушувати крайні націоналістичні тенденції, які можуть загрожувати національній єдності (с. 27). Цей еклектизм, хоча й політично ефективний, демонструє відсутність комплексного та послідовного бачення.

Суслов стверджує, що путінізм являє собою цілісну ідеологію, але визнає її характерні опортуністичні елементи. Режим не прагне запропонувати комплексне філософське бачення, а радше діє як функціональна ідеологія, що реагує на внутрішній та зовнішній тиск (с. 10). Цей аргумент викликав суперечки серед науковців. Браян Тейлор описує путінізм як «менталітет», якому бракує суворої ідеологічної узгодженості, припускаючи, що він спирається на гнучкість, а не на інтелектуальну глибину. На противагу цьому, Марія Ліпман стверджує, що путінізм не пропонує цілісного бачення, а радше використовує суперечливу риторику, яка служить короткостроковим цілям, попереджаючи, що ця стратегія може стати слабкістю, якщо режим втратить контроль над цими суперечностями.

Головна сила путінізму полягає в його здатності адаптуватися до політичних та соціальних трансформацій. Але Суслов попереджає, що залежність режиму від внутрішніх суперечностей може підірвати його здатність підтримувати довгострокову єдність. Напруженість між прагненням до економічної сучасності та ностальгією за імперським минулим загрожує створити розкол між режимом і народом (с. 117).

Суслов пропонує глибокий аналіз, який розкриває складність путінізму як гнучкої ідеологічної системи, що використовує численні інструменти для досягнення своїх цілей. Однак він схильний перебільшувати її цілісність. Виходячи з сучасної літератури, путінізм можна охарактеризувати як гнучку та ефективну модель на даний момент, але таку, якій бракує інтелектуальної глибини для забезпечення її стійкості. Майбутні виклики можуть підкреслити межі цієї стратегії, випробовуючи стійкість путінізму.

Культурна та історична специфіка є наріжним каменем ідеологічного дискурсу Путіна. Суслов стверджує, що ця специфіка не є просто вторинним компонентом, а радше основою, на якій режим будує свою легітимність як усередині країни, так і за кордоном. Режим відтворює цивілізаційний наратив, який представляє Росію як унікальну сутність, відмінну від ліберального Заходу, не лише політично та економічно, але й з точки зору духовних цінностей та культурної етики. Цей наратив використовується для виправдання авторитарної політики всередині країни та для посилення іміджу Росії як коригувальної сили на міжнародній арені.

Суслов зазначає, що російський режим зображує себе як охоронця цивілізаційних цінностей, які протистоять «моральному занепаду», що приписується ліберальному Заходу (с. 151). Цей дискурс не лише відображає традиційну національну ідентичність, але й переосмислює культурне та історичне минуле Росії, щоб воно відповідало сучасним політичним цілям. Через концепцію «духовного суверенітету» дискурс Путіна виходить за рамки ідеї політичної незалежності, щоб представити Росію як носія універсальних цінностей, що є альтернативою західній ліберальній моделі.

Культурний партикуляризм у дискурсі Путіна вирізняється тим, що він не просто відображенням російської культурної спадщини, а постійно переформовується відповідно до потреб режиму. Річард Саква наголошує, що режим переосмислює російську історію, щоб підкреслити цінності, що служать його поточному порядку денному, такі як послух державі, лояльність до керівництва та дотримання православної ідентичності. Саква пояснює, що ці цінності використовуються для легітимізації репресивної політики всередині країни та представлення Росії як зразкової держави, яка прагне зберегти свою культурну ідентичність попри виклики глобалізації.

Незважаючи на важливість, яку режим надає культурній особливості, деякі вчені стверджують, що це гнучкий інструмент, який приховує внутрішні суперечності. Мерілін Ларуель стверджує, що культурна особливість у дискурсі Путіна не є ні вкоріненою, ні фіксованою, а радше змінюється у відповідь на політичний та соціальний тиск. Вона припускає, що режим надмірно наголошує на ній, щоб виправдати свою авторитарну політику, але насправді вона служить фасадом, що приховує прагматичний характер управління (с. 234).

Браян Тейлор додає ще один вимір, стверджуючи, що культурний партикуляризм використовується як інструмент для відволікання від внутрішніх криз. Він стверджує, що режим пропагує ідею «російської винятковості» як засіб залучення громадської думки до питань ідентичності, а не до зосередження на нагальних економічних та політичних питаннях (с. 151).

Путіністський режим використовує культурну особливість для зміни своїх стосунків з російським народом та світом. Внутрішньо він служить механізмом для відновлення національної ідентичності після розпаду Радянського Союзу, підкреслюючи православні цінності та національні традиції для зміцнення позиції держави як центру колективної ідентичності. Зовні особливість використовується як частина дипломатичної стратегії, яка зображує Росію як незалежну державу, що протистоїть західній гегемонії.

Незважаючи на свою ефективність як мобілізуючого дискурсу, надмірна залежність від культурної особливості ставить під сумнів стійкість путінізму. Надмірний акцент на культурній ідентичності може призвести до міжнародної ізоляції та підірвати співпрацю зі світовими державами. Це являє собою головний виклик режиму: як підтримувати баланс між просуванням культурної особливості та взаємодією з глобальною системою.

Прикладом цього є суперечність між представленням Росії як контрмоделі для Заходу, з одного боку, та спробою підтримувати прагматичні міжнародні відносини, з іншого. Якщо режим не буде ретельно керувати цим балансом, культурна специфіка може стати тягарем, що перешкоджатиме гнучкості путінізму у реагуванні на міжнародні зміни.

Культурна специфіка в дискурсі Путіна — це не просто відображення минулого Росії, а радше гнучкий ідеологічний інструмент, який можна переробити відповідно до змін у контексті. Хоча він успішно зміцнював легітимність режиму всередині країни та за кордоном, надмірна залежність режиму від нього може виявити довгострокові вразливості, особливо враховуючи зростаючий тиск на адаптацію до змін у світовому порядку.

Путінізм у контексті глобального авторитаризму

Михайло Суслов стверджує, що путінізм — це не просто політичне явище всередині Росії, а радше частина ширшої глобальної тенденції авторитарних режимів, які кидають виклик панівній ліберально-демократичній системі. Автор розміщує путінізм у цьому контексті, досліджуючи елементи, які роблять його унікальною моделлю в рамках цього явища, а також аналізуючи його подібності та відмінності з іншими авторитарними режимами. Суслов показує, як, незважаючи на своє місцеве коріння, путінізм має потенціал впливати на світову політичну думку, особливо в незахідних країнах.

Суслов стверджує, що путінізм спирається на гнучкий прагматизм, який уникає дотримання будь-якої послідовної ідеології. Ця гнучкість дозволяє режиму ефективно вирішувати внутрішні та зовнішні виклики. Автор демонструє, що цей прагматизм не є слабкістю, а радше ефективним інструментом, який дозволив режиму консолідувати свою владу перед обличчям численних криз (с. 27). Суслов стверджує, що ця гнучкість робить путінізм привабливим для держав, які прагнуть зберегти свою незалежність та переосмислити свою національну ідентичність, відсторонивши її від тиску західного лібералу.

Суслов підкреслює схожість між путінізмом та іншими авторитарними режимами, зокрема антизахідними. Він зазначає, що путінізм, як і європейські популістські режими, такі як режим Віктора Орбана в Угорщині, має спільне використання традиційних цінностей та антилібералізму як основи політичної легітимності. Однак він відрізняється від них опорою на згуртованість еліт та пасивність громадськості, а не на масову мобілізацію, яка характеризує європейський популізм (с. 117).

Путінізм також поділяє китайське неприйняття глобальної ліберальної моделі, але вирізняється акцентом на духовних та культурних цінностях як стовпах національної ідентичності. Натомість Китай спирається на наратив економічної модернізації та партійного контролю. Режим Путіна представляє Росію як охоронця універсальних традиційних цінностей, тоді як Китай наголошує на більш економічно прагматичному підході.

Точаться широкі дебати щодо здатності путінізму впливати на світ. Ці дебати поділяються на дві основні тенденції:

1. Обмежене локальне явищеДеякі вчені стверджують, що путінізм значною мірою залежить від історичних та культурних особливостей Росії, що робить його непридатним для експорту як глобальної моделі. Браян Тейлор стверджує, що путінізм — це не всеохопна ідеологія, а радше поєднання політичного прагматизму та штучних традиційних цінностей, розроблених для вирішення внутрішніх російських проблем. Тейлор описує систему як таку, що ґрунтується на ностальгії за імперським минулим та використанні православної риторики, рис, які важко відтворити поза російським контекстом.
2. Модель, що надихає на світовий рівеньНа противагу цьому, такі вчені, як Марія Ліпман, стверджують, що путінізм пропонує гнучку основу, яка може надихнути інші авторитарні режими. Ліпман стверджує, що путінізм — це не просто російська ідеологія, а радше відповідь на невдачі лібералізму у створенні комплексної глобальної моделі. Вона додає, що інші авторитарні режими можуть запозичити елементи путінізму, такі як акцент на традиційних цінностях та національному суверенітеті, для розробки власних моделей.

Стівен Коткін зазначає, що історичні та культурні особливості, які надають путінізму його внутрішньої сили, також обмежують його глобальний охоплення. Коткін стверджує: «Путінізм — це не глобальна ідеологія, а радше локальна реакція на розпад Радянського Союзу та виклики, з якими зіткнулася Росія». Він стверджує, що успіх путінізму залежить від використання унікальних обставин Росії, таких як її православні культурні традиції та централізована політична система, фактори, яких немає в більшості країн.

Мерилін Ларуель підтримує цей аргумент, стверджуючи, що путінізм прагне підтримувати режим внутрішньо, а не відтворювати його глобально. Ларуель стверджує, що режим зосереджується на консолідації свого контролю шляхом поєднання традиційних цінностей з політичним прагматизмом, що зменшує його експортну спроможність як комплексної моделі.

На противагу цьому, Річард Саква стверджує, що путінізм може бути натхненною моделлю для країн, які стикаються з тиском щодо прийняття ліберальної демократії. Саква каже: «Путінізм пропонує практичну альтернативу для країн, які прагнуть зберегти свою політичну та культурну автономію». Він зазначає, що такі елементи, як антизахідність та акцент на національному суверенітеті, є інструментами, які можна адаптувати на місцевому рівні для задоволення потреб різних країн.

Незважаючи на тонкість аналізу Суслова, завдання полягає в тому, щоб розмістити путінізм у контексті глобального авторитаризму, не перебільшуючи його схожості з іншими режимами. Особливість Росії, що ґрунтується на історії та культурній спадщині, ускладнює класифікацію путінізму як єдиної глобальної моделі. Тим не менш, путінізм висвітлює елементи, які можуть надихнути інші режими, такі як його стійкість до криз та його здатність запропонувати альтернативу ліберальній моделі.

Висновок

На завершення, Михайло Суслов пропонує ретельний та всебічний аналіз путінізму, демонструючи його як гнучку ідеологічну систему, яка черпає свою силу зі своєї здатності враховувати суперечності та адаптуватися до змін. Книга демонструє, як путінізм спирається на інтелектуальну та культурну спадщину Росії для побудови цілісного наративу, який виправдовує політику режиму як всередині країни, так і за кордоном. Однак залишаються питання щодо довгострокової узгодженості цієї системи, особливо враховуючи залежність путінізму від стратегічної вибірковості, яка може стати слабкістю, якщо він не зможе узгодити суперечності, які він несе в собі.

Книга пропонує нам зрозуміти путінізм не лише як локальну ідеологію, що служить інтересам Росії, але й як модель, яка може надихати авторитарні режими в усьому світі в контексті протистояння ліберальній гегемонії. Однак вплив путінізму залишається обмеженим російським контекстом, оскільки він спирається на історичну та культурну специфіку, яку важко перенести або відтворити за межі Росії. Аналіз Суслова залишається ключовим внеском у розуміння природи та складності цієї системи, але він залишає простір для дискусії щодо меж стійкості та сталості путінізму перед обличчям майбутніх викликів.

рецензент :

• Суслов, Михайло. Путінізм: ідеологія російського пострадянського режиму
• Саква, Річард. Російська система в історичному та культурному контексті
• Тейлор, Браян. Авторитарне лідерство: аналіз російської системи
• Ларуель, Марлен. Постлібералізм: дослідження путінізму
• Саква, Річард. Культурний суверенітет та антизахідні настрої: приклад путінізму.
• Ларуель, Російський націоналізм
• Саква, Прифронтова Росія
• Коткін, Стівен. Російська імперія: аналіз її коренів та впливу на путінізм

 

*Опубліковано за погодженням із письменником